( До Тижня Подружжя в Україні - www.marriageweek.org.ua )
Подружжя, з-посеред усіх таїнств, найсильніше
пов`язане з до- і позахристиянськими уявленнями і звичаями. Так само винятковим
є вплив, який результат звершення цього
таїнства – християнська сім`я, має на стан Церкви і суспільства. Усвідомлюючи
цю істину і бачачи драматичні статистичні дані, за якими в Україні розпадається
понад половина шлюбів, єрархи УГКЦ в Україні, зібрані 6 грудня 2002 р. у Львові
на сімнадцятій сесії Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ, видали
ряд постанов присвячених справам родини. Одна з них проголошувала: «З 1 січня
2004 року поручити парохам проводити обряд Заручин один місяць перед уділенням
Тайни Вінчання. До вказаного часу цю старовинну практику рекомендовано
втілювати». Але вже в постановах вісімнадцятої сесії згаданого Синоду,
проведеної у Львові 19 березня 2003 року, читаємо: «Доручити Владиці Глібові
(Лончині) літургійно опрацювати окремішній обряд Заручин». А двадцята сесія (30
липня 2003р.) в постанові н-р 3 проголошує: «Чин Заручин (благословення наміру
одружитись) можна проводити не менше аніж за три місяці до дня уділення Святої
Тайни Вінчання. Заручини можуть відбуватись як у храмі, так і вдома». Пункт
4 в свою чергу доповнює попередній:
«Доопрацювати питання форми та застосування чину Заручин засягнувши думку
досвідчених душпастирів».
Не підлягає сумніву, що встановлення
посередніх етапів на дорозі до остаточного «так» в таїнстві вінчання, може
тільки допомогти майбутнім супругам дозріти до прийняття свідомого рішення. Тому-то
мотивація, яка стояла за постановою XVII сесії
Синоду, є зрозумілою. Практична її реалізація виявилась однак неможливою за
актуального стану літургічного Чину Вінчання, що вимусило наступну постанову,
вже на XVIIІ сесії Синоду. В чому полягає згадана перешкода довідуємось з Інструкції
застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков (укр. вид.
1998 р.), виданої римською Конгрегацією Східних Церков. В нр. 85 читаємо:
«Особливе значення обряду заручин полягає в тому, що він є виявом згоди
майбутніх супругів, в той час як вінчання має на меті безросередньо ввести їх у
повноту подружнього життя. Зміст обряду заручин передбачає не лише просту
обіцянку, а радше стале зобов`язання. Тому заручини не варто здійснювати
поверхово чи на початку планів про одруження». Інструкція констатує, що «у
практиці, яка існує століттями і ще використовується у багатьох Церквах,
заручини, які часто називають “обрядом обручок”, звичайно відбуваються разом із шлюбним обрядом, який називають
“чином вінчання”. До «багатьох Церков» належить і наша, в сакраментальній
практиці якої заручини нерозривно пов`язані
з Чином Вінчання. XVIIІ сесія доручила владиці Глібові опрацювати «окремішній обряд Заручин», XIX не проголошує схвалення такого обряду, отже постанову н-р 3 сесії
ХХ про Чин Заручин слід розуміти так, як подано в дужках – це просто благословення
наміру одружитись. Але дозвіл проводити це в храмі родить побоювання, що для
декого може це не бути тільки – за словами Інструкції – обіцянка, що «не дає
підстав вимагати здійснення подружжя». Насправді потрібне є «доопрацювання
питання форми та застосування чину Заручин», в якому можна використати – як заохочує Інструкція – досвід
інших Церков, де існують «особливі літургійні обряди для перших кроків
реалізації проектів про одруження – менш серйозні і менш дефінітивні».
Шлюб з громадою?
Отець Мігуель Аранц, видатний літургіст,
пише, що Чин Шлюбу не простий, що складається з двох частин, а по суті з двох
окремих чинів, які мали різну назву, залежно від суспільного ладу даної епохи. Але
вже в часах Симеона Солунського (†1429) Заручини і Вінчання становили один чин.
В дисертації захищеній у 1977 р. в римському Папському Східному Інституті Anne Schwerdtfeger показала, що подвійний обряд шлюбу – постійне явище всіх народів
протягом історії, включно з єврейською, римською і візантійською традицією. Перший
чин відповідає шлюбові заключеному в лоні родини, вужче або ширше прийнятої. В
більш зорганізованих общинах другий чин відповідає праву племені або держави
контролювати, чи даний шлюб відповідає всім вимогам законності. Таким чином
перший, родинний чин, це вже справжній шлюб, а не тільки його обіцянка; але без другого чину молоді не мали
б права на спільне проживаання. Вінець, на думку дослідниці, означає дозвіл на
дітородження.
Суспільний нагляд за новоствореною
сім`єю був, а в деяких місцях надалі є фактом. Ізабела Вукраба-Рильська в «Соціології
польського села» пише: «З огляду на велике значення, заснування нової сім`ї
підлягало прискіпливому конролю з боку громадської думки, яка володіла також
багатьма санкціями щодо тих, які порушували встановлений порядок. Ще в
шістдесятих роках ХХ століття поблизу Лодзі молоді, котрі замість справити
гучне весілля вирішили призначити гроші на атракційну пошлюбну подорож, після
повернення були обкидані камінням і змушені поселитися деінде». До згаданих
«деяких місць», де імпозантне весілля є справою честі, належить Бойківщина. Томаш
Косєк в альманасі карпатському «Płaj» (36/2008) надрукував результати своїх польових досліджень проведених в
турчанському районі львівської області. В поголгоспному селі, якому надав
фіктивну назву «Полонинське», голова сільради готує весілля свого найстаршого
сина. Як каже бойко – це «неабиякий
захід», в проведення якого вкладається багато зусиль і коштів, щоб «не стати
посміховищем для всього села». Власне кажучи – це два весілля, бо після першого
у молодого, на другий день всіх гостять у молодої. Польського дослідника
вразила кількість алкоголю, акцизного і домашнього, – літр на голову учасника. Згадує
він однак, що старші жителі Полонинського підкреслювали багаторазово, що колись
вистачала пляшка на голову, і пили не, як нині, зі склянок, а з чарок. Косєк констатує:
«Можна сказати, що зорганізування весілля для значної частини мешканців села є
просто необхідним, щоб отримати згоду(акцептацію) місцевої суспільності і
немовби підтвердження нею дійсності подружжя. Шлюбу без весілля ніхто в
Полонинському не трактує серйозно». Що з самим шлюбом, з Чином Вінчання? Поляка
шокувало те, що побачив. В п`ятницю о восьмій вранці в церкві були молоді,
свідки, два священики і п`ять осіб з найближчої родини. Зивувало його і те що
почув: «То тільки така формальність. Набагато важливішим є весілля». На
фотографії видно східнохристиянський храм і візантійських служителів, годі отже
відгадати, грекокатолики вони чи православні. Але «приватизація» Вінчання в
практиці УГКЦ в Україні є фактом, який треба змінити.
Голівуд наш насущний
З іншого роду проблемами маємо справу в зурбанізованих середовищах, де предметом
турботи є не суспільний нагляд і збереження вірності традиції, а дотримання
кроку попкультурній моді. Її стандарти визначають голівудські романтичні
комедії. Жінки хочуть, щоб батько вів їх до престолу, щоб наприкінці священик
сказав «а тепер можеш поцілувати молоду». А коли молодята розчаровані тим, що
під час Вінчання священик не питає, чи хтось знає про перешкоди для подружжя,
тоді багато ведінгпланерок – каже одна з них Магдалена Пйотрович – проклинає
американські фільми. То пригноблює, то болить, але водночас є докором. Немов
неграмотні, відсталі дикуни сліпо, в якомусь почутті меншовартості люди наслідують
штучні, целулоїдні зразки. Батько в давнину справді приводив молоду нареченому
додому. Але це відбувалося в часах, коли він як pater familias був володарем життя і смерті як своїх дітей, так і решти інвентару, і як
вів ялівку на торг, так і дочку до чоловіка,
якого то він вибрав. Привернення такого звичаю – анахронізм і, якоюсь
мірою, відмова від власної – жінки – волі і прагнення підкреслити автономність
свого доленосного рішення. З поцілунком простіше, бо колись
цілувались/обнімались на Божественній Літургії всі, також миряни, і ще
митрополит Могила захищав поцілунок між молодятами в полеміці з Саковичем. А
очікувати, що священик щойно під час звершування таїнства питатиме про
перешкоди, можуть хіба тільки ті, які внаслідок передозування романтичних
комедій кваліфікуються вже на довшу терапію.
Все тут написане не є боротьбою з
вітряками. Автор цих рядків, перебуваючи в США був свідком вінчання, де батько
привів молоду, вже до тетраподу, де почався Чин Заручин, а пізніше – в
результаті невизначеності нашої практики – була і спільна чаша для молодят, і
святе причастя, бо вінчання було сполучене з Божественною Літургією.
Літургічні питання є нині немов гаряча
картопля, а наша Церква в іпостасях
відповідальних органів, піходить до них
– і не є тут винятком –мов пес до їжака. І залишається тільки висловити надію,
що це зміниться. Але не чекаючи на це, треба робити все, щоб молодому поколінню
не меблювали голів голівудські сценаристи.
О. Богдан Панчак
("Благовіст" 5/2010)
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz